ЛЮБОМИР МИХАЙЛІВ
ВЕЛИКДЕНЬ НА ФРОНТІ
Ця акція розпочалася в церкві –
Якраз після служби Божої:
«Допоможім нашим воїнам АТО,
Аби вони також мали Великдень, –
Виголосив священик, –
Принесіть усе, що можете
До міської управи –
Ми відправимо на Схід
Великодні кошики».
А в той час з Росії
Відправляли 24 гумконвой
Сепаратистам Донбасу
Із снарядами, патронами і вибухівкою.
Люди вділяли все, що могли
Із свого великоднього кошика –
Паску, писанки і копченості,
І навіть сушені гриби несли
На великодню юшку.
Душу вкладали,
Серця свої вселяли
У приготовлені страви.
А потім святкові кошики
Священик у церкві освячував,
Освячував водою і сльозою своєю.
Люди плакали.
А сьогодні,
На провідну неділю,
Слуга Божий прихожанам дякував –
Розповідав,
Що розмовляв по телефону
З воїнами АТО і вони казали,
Що такої смачної паски ще не їли,
Яку їм привезли.
– Ми святкували Великдень у окопах, –
Казали хлопці, –
А по нас московські ординці
Гатили із мінометів
Та із гармат снарядами,
Привезеними гумконвоєм
Перед Великоднем із Росії.
* * *
Як дихає тяжко й зітхає мій вік,
Як тяжко тобі, рідна земле, як тяжко!
Дочасно вмирати не хочуть живі,
Узимку найперше рятуючи пташку.
На груди землі – і заліза, й ганьби –
Уже назбиралися гори високі.
І горем засіяно доли й горби,
І терням колючим обплутано кроки.
Зупинка – то смерть! Треба далі іти,
І дух нас на білому світі тримає,
Якщо українці – то значить брати,
Відгомін віків, наче грім понад гаєм.
Чужак, як хижак, у моїй стороні,
А ми ув оточенні вовчого стада,
Отак і живемо, на власній війні,
Ми – яблука пізні з осіннього саду.
Усюди Вкраїна – лиш кроком ступи,
Відчуєш і біль її, й розпач, і пломінь.
Терпи, моє серце, ще трохи терпи,
Усе це пройде, наче дим через комин.
ЛЕСЯ ШМИГЕЛЬСЬКА
УКРАЇНІ
Незалежно залежна від куль, безнадії, утоми,
Де полин, що стрілою у зранених душах осів.
І маячать могили по стежці до волі, додому
Й наскрізь вигіркле літо у слізно-солоній росі.
Заґратовано-вільна – печуть омерзілі кайдани,
Захмелілі од смерті мільйони злорадих Варавв.
І тяжіють під серцем у мами незгоєні рани,
Смолоскипиться небо від пінно-червлених заграв.
О моя Україно, в безглуздих парадах і війнах,
Де знекровлену тишу неславлять холодні огні.
І столезим лжебратом ущент неподільно-подільна,
Загартована болем у спадок дісталась мені.
***
Втікає день бозна-куди,
Згорає ніби.
Там , де «не вбий», «не осуди» ,
Криваві німби.
Вже чорним янголом проз млу
Регоче вечір,
Запеленали долю злу
Гріхи-предтечі.
Жертовна тиша, крок в ніде,
Немов по лезу,
Видать, оспіваний Едем,
Не всім належить.
Ця ніч безглузда і німа,
Не випадково,
Коли ні сліз, ні сил нема–
Рятує Слово.
НАТАЛЯ ДАНИЛЮК
НАЦІЯ
Я – народ, що освячений тризубом,
Молитвами, вогнем і мечем!
Це мені зроду-віку написано
Бути воїном і сіячем.
Це в мені під багряними стягами
Розпинали церкви і хрести,
Катували, морили ГУЛАГами
Очманілі від люті кати.
Це мене шматувала навалами
Степова знавісніла орда,
І впивалась отруйними жалами
Геноциду нещадна біда.
І стріляли у мене, і вішали
Самозвані чужинські царі,
Та дарма, бо встократ сміливішими
Повставали мої бунтарі.
Це ж мені зроду-віку написано
Хліб ростити на рідних полях,
Під огненним плекаючи тризубом
Жовто-синій окрилений стяг!
Це мого суголосся пульсація
Виростає в єдиний потік...
Я – сіяч,
Я – поборник
Я – нація,
Так було і так буде повік!
В ДИТИСТВІ МОЄМУ…
В дитинстві моєму
на сволоку звили гніздо
пернаті пісні,
зозулясті казки і поеми...
Крізь пам'ятні нетрі
думками дотягуюсь до
минулих років,
де не тягнуть сучасні модеми.
Між мною і небом
відкрито духовний портал,
де Всесвіт виходить
за межі усіх моніторів,
увімкнений Богом,
легкий надчуттєвий сигнал
душа моя ловить
з верхівок незримих соборів.
Я тут ще мала
і навшпиньки не вийде ніяк
торкнутись до сонного
соняха кінчиком пальця...
Жахтить каганцями
у полі пшеничному мак,
що вишило літо
стібками тонкими на п'яльцях.
На вітах кошлатих
вигойдує велет-горіх
ранкових пташок
дивовижні пісні-перегуки,
рипить перестигло
старенький дубовий поріг,
сухим різнотрав'ям
пропахли бабусині руки.
І так мені любо
і затишно, мов у гнізді
малому пташаті:
злітаю і падаю вгору!
А крила у тата
і мами – такі молоді,
мені розвіконюють
теплу блакить неозору!
Тулюся думками
до споминів через роки,
що в рі́зьбленій скрині
Таяться укупі з казками...
Хурделять у вікна
тендітні легкі пелюстки,
біліють, як іній
на скронях у сивої мами.
ВОЛОДИМИР КОНДУР
І. Вагилевичу
(до 150 років з дня смерті)
Розпустив свої крила Дністер в травах пахучих,
а вони кучеряві, споркійні і просто із видом ріки.
і "Русалка Дністрова" до витоків плине на нерест
як носій того коду, що людство проводить в віки.
Ще дараби сплавляли в долину по Лімниці древо,
і кипіло в грудях, як у вирі гірської ріки.
а вже парості духу в Горганах плекали, напевно,
де то світло і як осягнути мети?
Постає Руська трійця в уяві , у людській натурі
як "будителі духу народного в Галичині",
що трудами залишили слід у науці, культурі,
що відважились першими йти по просвітній стерні.
І не впало до грунту Іванове слово даремно,
бо зерно, що засіяв, цінуєм як рідкісний крам,
і вдихаєм озон свого рідного краю,
що збагачує киснем на гуркалі водний вулкан.
І виблискують сріблом на сонці думки і проекти,
як ті лусочки рибні у чистому лоні води,
і вкладають параграф в скрижалі митці і поети,
бо лиш тим хто їде, тим під силу дорогу пройти.
ДО МУЗИ
Полетів би на зустріч з тобою за край,
де зорями пахне небо,
де закута в кайдани одвічна печаль,
сумувати без тебе не треба.
Полетів би на зустріч з тобою за край,
лиш би крила зумів розпростерти,
щоб відчути твого хвилювання розмай,
поки жити вартніше, ніж вмерти
Полетів би світами, щоби віднайти
того спокою, що хвилює,
що на білому аркуші чорні рядки
кольорами, мов пензлем малює.
Полетів би, а може, іще полечу,
де світів віковічні заграви,
щоби разом з тобою спивати стезю,
де весна і пахучі трави.
Де вчуваю поезій солодкі рядки,
Навіть вірші у прозі вчуваю.
ти покличеш напевно і я прилечу,
Якщо любиш, покличеш, я знаю.
(до 150 років з дня смерті)
Розпустив свої крила Дністер в травах пахучих,
а вони кучеряві, споркійні і просто із видом ріки.
і "Русалка Дністрова" до витоків плине на нерест
як носій того коду, що людство проводить в віки.
Ще дараби сплавляли в долину по Лімниці древо,
і кипіло в грудях, як у вирі гірської ріки.
а вже парості духу в Горганах плекали, напевно,
де то світло і як осягнути мети?
Постає Руська трійця в уяві , у людській натурі
як "будителі духу народного в Галичині",
що трудами залишили слід у науці, культурі,
що відважились першими йти по просвітній стерні.
І не впало до грунту Іванове слово даремно,
бо зерно, що засіяв, цінуєм як рідкісний крам,
і вдихаєм озон свого рідного краю,
що збагачує киснем на гуркалі водний вулкан.
І виблискують сріблом на сонці думки і проекти,
як ті лусочки рибні у чистому лоні води,
і вкладають параграф в скрижалі митці і поети,
бо лиш тим хто їде, тим під силу дорогу пройти.
ДО МУЗИ
Полетів би на зустріч з тобою за край,
де зорями пахне небо,
де закута в кайдани одвічна печаль,
сумувати без тебе не треба.
Полетів би на зустріч з тобою за край,
лиш би крила зумів розпростерти,
щоб відчути твого хвилювання розмай,
поки жити вартніше, ніж вмерти
Полетів би світами, щоби віднайти
того спокою, що хвилює,
що на білому аркуші чорні рядки
кольорами, мов пензлем малює.
Полетів би, а може, іще полечу,
де світів віковічні заграви,
щоби разом з тобою спивати стезю,
де весна і пахучі трави.
Де вчуваю поезій солодкі рядки,
Навіть вірші у прозі вчуваю.
ти покличеш напевно і я прилечу,
Якщо любиш, покличеш, я знаю.
БОГДАНА ПІЛЕЦЬКА
ТОРКНИСЬ ПЛЕЧА
Прилинь до мене, Музо, з поміж хмар,
і барвами змалюй пожухлі будні.
Розвій по вітру всі думки марудні,
в долонях принеси безцінний дар.
Прилинь до мене, Діво, з поміж хмар...
Тебе чекаю, мов з небес дощу,
в часи посухи, що бентежить душу.
Тебе, пір'їну, й подихом не зрушу,
із радістю у серденько впущу,
бо так чекаю, мов з небес дощу.
Врятуй мене, чаклунко з дивних снів,
дозволь своїм єством тебе відчути,
і скинути із рук обридлі пути,
позбутись сірих дум і зайвих слів.
Врятуй мене, красуне з дивних снів...
Торкнись плеча, лебідко осяйна,
щоб я прозріла серцем і думками,
і гаптувала римами-нитками
вірші новонароджені сповна.
Торкнись плеча, царівно осяйна...
Бо що без тебе цей примарний світ?
І хто без тебе я у світі цьому?
Без прихистку приблуда, і без дому;
обпечений на сонці пустоцвіт.
Пустий без тебе цей примарний світ.
Прилинь до мене, Музо, з поміж хмар...
ДОПОКИ ОСТАННЯ ЗОРЯ В НЕБОКРАЇ НЕ ЗГАСНЕ...
О, зоряне небо! Ти так невимовно прекрасне...
І кожна зірниця нас вабить в саму височінь.
Допоки остання зоря в небокраї не згасне
На нашій планеті шукатиме ЯН свою ІНЬ.
Блукаючи поміж людьми неприкаяним духом,
Стомившися від недоцільності свого буття,
Себе підштовхнувши невидимим внутрішнім рухом
Шукає ЇЇ, щоб вернутися знов до життя.
Споріднену душу, єдину у цілому світі,
Таку неповторну, таку... яких більше нема.
Щоб ІНЬ прохолодне зігріти у теплому літі,
Й самотності врешті позбутись важкого клейма.
Як спраглому крапля води - прийде щастя миттєвість,
Торкнеться рука до руки... Цей омріяний час.
Народиться у прохолоді нестримна чуттєвість,
І сотні зірок від любові засвітяться враз!
Це дві протилежності доля в одне поєднає,
Заповнити сяйвом серця, проганяючи тінь.
Допоки остання зоря в небокраї палає
На нашій планеті шукатиме ЯН свою ІНЬ.
ТАЄМНИЦЯ
Жінко, чи знаєш? - ти й досі іще таємниця,
З прадавніх часів не пізнали твого єства.
Бо сутність твоя - невичерпна душі криниця,
Чого торкнешся - неначе у мить ожива.
Ніжна, тендітна... В руках-пелюстках - стільки сили!
Горнеш так міцно до серця рідненьке маля.
Вистачить волі тримати громи й небосхили,
Щоб сонцем сіяла для близьких усіх земля.
В тобі життя зародилось. Ти обрана. Мати.
Під ребрами серденько б'ється, мов пташеня.
Ти - оберіг для сім'ї і опора для хати,
Для діток своїх - найміцніша вовік броня.
Скільки наснаги в душі, доброти і терпіння!
Ночі недоспані, втома... минає усе.
Жінка - то ніжне, прекрасне Господнє творіння,
Світло життя у криштальних долонях несе.
* * *
Свого в житті завжди шукаю,
Іду вперед, бо треба йти,
Інколи падаю і підіймаюсь,
Йду до мети.
Точаться людські пересуди,
Я не зважаю. Не моє.
Люблю я світ. А в ньому – люди,
Такі, які вже є.
Бо ношу я подобу Божу,
А пересуди – то є гріх,
Межу переступити я не зможу,
Люблю усіх.
* * *
Я така щаслива, Боже! І тобі
Вдячна за дар слова живого,
Небо – Твої очі голубі
Дивляться у душу. А в душі – тривога.
За день я вдячна і за все, що є,
Мене оберігаєш ти від болю,
Ти моя істина, життя моє,
Яке було прожите лиш з тобою.
Ти наче пристань, де є кораблі,
Приносиш дари вселюдського щастя,
Я тільки можу дякувать тобі,
Приймаючи твоє святе причастя.
Ти спокій мій, краплинка доброти,
І світло, що осяяне любов’ю,
Я так завжди до тебе хочу йти,
Моя душа живе тобою.
* * *
А чашка кави стигне на столі,
– Надпий мене! Надпий мене! – гукає,
Думки мої знялись, мов журавлі
І полетіли в марево безкрає.
Так завжди хочу випити до дна
Трункий напиток, що тривожно зветься,
До мене мрія прилинула одна
І зупинилась у моєму серці.
Час зупинивсь, неначе у вікно
Постукала розквітла біла вишня,
Усе земля убралася вінком,
Прийшла весна солодкопишна.
Матусенько рідна,
Голубонько сива,
Дні, місяці, роки
Мене ти ростила.
Як квітку у полі,
Мене доглядала,
Спасибі за все,
Що ти дала.
Навчала нас змалку
До праці важкої,
Вставати раненько
І поратись в полі.
Любити Вкраїну
І хліб шанувати,
І мову єдину
Завжди пам’ятати.
Спасибі, нам дала
Любові багато,
І віру глибоку,
Натхнення завзяте.
Нас завжди учила
Лиш правду казати.
Багатство найбільше
У світі – це мати.
ЧАС МИНАЄ
Час минає
І його не зупинити.
Ранок, вечір,
Тижні, і роки...
Наче поміж хвиль
Потрібно жити
В час гіркий.
У кожного давно
Свої турботи:
І сім’я, і діти,і грядки,
Часто заклопотані роботою,
І не замислюємось-
Хто ми є? І де наші роки?
Що в житті
Я доброго зробила?
І який залишу
Після себе слід?
А може, просто
Я живу, горю я,
Тішать мене люди,
тішить світ.
Але ж треба жити
Й дякувати Богу:
За кожен прожитий день,
Бо при кожнім кроці
Ми ідем до нього
Як до сонця, ми
до нього йдем.
ОЛЬГА ПАРАДОВСЬКА
* * *
Свого в житті завжди шукаю,
Іду вперед, бо треба йти,
Інколи падаю і підіймаюсь,
Йду до мети.
Точаться людські пересуди,
Я не зважаю. Не моє.
Люблю я світ. А в ньому – люди,
Такі, які вже є.
Бо ношу я подобу Божу,
А пересуди – то є гріх,
Межу переступити я не зможу,
Люблю усіх.
* * *
Я така щаслива, Боже! І тобі
Вдячна за дар слова живого,
Небо – Твої очі голубі
Дивляться у душу. А в душі – тривога.
За день я вдячна і за все, що є,
Мене оберігаєш ти від болю,
Ти моя істина, життя моє,
Яке було прожите лиш з тобою.
Ти наче пристань, де є кораблі,
Приносиш дари вселюдського щастя,
Я тільки можу дякувать тобі,
Приймаючи твоє святе причастя.
Ти спокій мій, краплинка доброти,
І світло, що осяяне любов’ю,
Я так завжди до тебе хочу йти,
Моя душа живе тобою.
* * *
А чашка кави стигне на столі,
– Надпий мене! Надпий мене! – гукає,
Думки мої знялись, мов журавлі
І полетіли в марево безкрає.
Так завжди хочу випити до дна
Трункий напиток, що тривожно зветься,
До мене мрія прилинула одна
І зупинилась у моєму серці.
Час зупинивсь, неначе у вікно
Постукала розквітла біла вишня,
Усе земля убралася вінком,
Прийшла весна солодкопишна.
ДМИТРО ХАЛУС
НАТАЛІЯ СОЛОМЧАК
МАМІ
ПРО УКРАЇНУ
На камені віри збудуєм майбутнє,
Надію запалимо в наших серцях,
Попросимо в Бога, щоб вітер попутній
Напружив вітрила на наших човнах.
В любові до Бога, з любов’ю до брата
Направимо човен в замріяну даль,
Немає врага і нема супостата,
Є слава, є пісня і воля, мов сталь.
А прапор, в якому відбилося небо
І нива сіяє на нім золота,
І пісня злетіла у небо, бо треба,
Щоб чули про нас у далеких світах.
І дзвони церковні весело співають,
І молиться Богу вкраїнський народ,
І щедро усюди гостей зустрічають
І шлях прокладають до нових висот.
ЯКИМИ ЦІННОСТЯМИ ЖИВ?
* * *
Якими цінностями жив?
Кого забув і з ким дружив?
Подібних є запитань тьма,
А відповідей ще нема.
* * *
Зі мною завжди батько й мати,
І, щоби світ оцей пізнати,
В житті я крок у крок із ними,
З такими долями складними.
* * *
Я не пишу вірші, я їх малюю,
Шукаю фарби відповідних слів,
І римою потрібною тоную,
Щоби було отак, як я хотів.
* * *
Я з літа в осінь перейшов,
Що я шукав? А що знайшов?
Та не зійшов я із дороги,
Яка вела мене до Бога.
* * *
На канві мого життя
Вишиває Господь долю,
Будую власне майбуття
У світі радості і болю.
* * *
Я на папір кладу свої думки,
В рядки римовані вплітаю,
З одними я ділюся залюбки,
А інших я ретельно обминаю.
* * *
Якщо ти день свій змарнував,
То ти не жив, а існував,
Якщо ти допоміг комусь, –
Побачить Господь наш, Ісус.
НАТАЛІЯ СОЛОМЧАК
Матусенько рідна,
Голубонько сива,
Дні, місяці, роки
Мене ти ростила.
Як квітку у полі,
Мене доглядала,
Спасибі за все,
Що ти дала.
Навчала нас змалку
До праці важкої,
Вставати раненько
І поратись в полі.
Любити Вкраїну
І хліб шанувати,
І мову єдину
Завжди пам’ятати.
Спасибі, нам дала
Любові багато,
І віру глибоку,
Натхнення завзяте.
Нас завжди учила
Лиш правду казати.
Багатство найбільше
У світі – це мати.
ЧАС МИНАЄ
Час минає
І його не зупинити.
Ранок, вечір,
Тижні, і роки...
Наче поміж хвиль
Потрібно жити
В час гіркий.
У кожного давно
Свої турботи:
І сім’я, і діти,і грядки,
Часто заклопотані роботою,
І не замислюємось-
Хто ми є? І де наші роки?
Що в житті
Я доброго зробила?
І який залишу
Після себе слід?
А може, просто
Я живу, горю я,
Тішать мене люди,
тішить світ.
Але ж треба жити
Й дякувати Богу:
За кожен прожитий день,
Бо при кожнім кроці
Ми ідем до нього
Як до сонця, ми
до нього йдем.
ДІАНА ДАНИЛЮК
КАТРУСЯ
Оповідання
Мрія-це саме головне в житті. Вона може збуватися не одразу і для цього потрібно багато зусиль.
Була собі дівчинка Катруся. Вона виросла в багатій сім'ї, була злою в нічого не цінувала. На думку дівчинки, мріяти- це безглуздо тратити час.У Катрусі був молодший братик Івасик, з якого вона постійно насміхалася. Він був добрий хлопчик і мріяв потрапити до країни іграшок. Напередодні Нового року Івасик за вечерю розповів всій родині, що написав листа Святому Миколаю і попросив у подарунок путівку до країни іграшок. На що Катруся розсміялася і сказала:
– Що ти верзеш дурниці! Святого Миколая не існує! Все це видумки!
Вона пирхнула і пішла до своєї кімнати. Івасик гірко заплакав, а батьки почали його заспокоювати:
– Не плач, синочку! Сестра просто тобі заздрить, бо ти маєш мрію, а вона її загубила.
– Мамо, скажи, де мрія сестрички? Я її знайду!
Мати усміхнулась і відправила хлопчика спати.
Насправді Катруся ніколи не була такою. Вона вірила в диво і мала мрію – ходячу ляльку. Але 3 роки тому в день Святого. Миколая замість неї під подушкою знайшла м'яку іграшку – ведмедика. Катруся заплакала і довго не виходила з кімнати. Після цього випадку дівчинка стала злою і лицемірною.
Вночі Катруся несподівано прокинулась і побачила перед собою фею. Це була помічниця Святого Миколая. Вона взяла за руку Катрусю і вони перемістились в кімнату Івасика. Він ліз через вікно. Катруся крикнула:
– Івасику, що ти робиш?! Ти маєш сидіти вдома!
– Він тебе не чує,- сказала фея і підвела до столу, де лежала записка:
"Дорогі мої рідні! Вибачте, що я втік з дому! Я йду шукати мрію моєї сестрички!"
Катруся заплакала і прокинулась. Був ранок. Перед дівчинкою стояв Івасик. Він тримав в руках ляльку і усміхався.
– Івасюку, вибач мене! Я дуже перед тобою завинила! Звідки ти знаєш, що я хотіла цю ляльку? – сказала сестричка.
– Я згадав , що три роки тому ти про неї дуже мріяла. Ходім скоріш дивитись на подарунки!
У вітальні стояли 2 велосипеди, а на столі лежав конверт:
"Дорога сім'я Петрукевичів! А особливо – Івасику та Катрусю! Я дарую вам путівку до країни Іграшок! Гарної подорожі! З любов'ю, Святий Миколай!"
Діти закричали від радості і побігли обіймати батьків.
РЯДКИ ІЗ КОСМОСУ
* * *
* * *
ЛІНА ПЕТЛЯК
хто ти? далеке марево мого тривіального вірша?
океан вулканічної зливи
моя кров закипає коли згадую твою постать в сяйві блідого місяця
невже більше не повернешся?
не прилетиш із далекого космосу
не впадеш зіркою на мої обвітрені плечі
згубністю твоїх солодких вуст тепер втішаються інші галактики
твої долоні просочені димом марсіанських пустель
твій дотик спричиняє збій метеорологічних прогнозів
скільки ще тобі присвяти віршів щоб ти повернувся?
скільки промовити у холодний простір молитов?
конвульсивно пульсують жили на дорогах материків світу
спричиняючи злам у моєму втаємниченому храмі зелених секвой
забути тебе значить здатись без бою
твоє пасмо антарктичного волосся
струмом вплітається в клітини пам'яті мозку
зігріваючи поривом хвиль замерзлого моря
то хто ж ти моє щоденне солодке безсоння?
скільки ще тобі присвятити віршів?
* * *
давай розтанемо
забудемось у світлі
майже згаслих комет
давай розчинимось у повітрі
а воно (всепроникаюче марево)
заповнить порожнечу
всередині нас
давай підійматись разом
але згорати наодинці
стань порятунком
для його душі
очима всесвіту
дай ковток м'ятного дотику
будь прохолодою
* * *
вони йшли поряд
паралельно і так неавтентично
тримались інтуїтивними руками Долі...
Погляд
вартий значно більше ніж одна тисяча снів...
забутих снів
але відроджених одним порухом вуст
одним ударом серця...
один крок у прірву – і я в раю
два вдихи битого скла – безсмертна
п'ять ударів серця – і майже сім...
шість із половиною незабутніх польотів над талими водами морських сновидінь...
ми дивимось але не бачимо
чуємо але не прислухаємось
пересуваємось але заклякли на місці
асфальтними маршрутами крокуємо так…
рвУчко
імПульСивно!
але...
без смаку
без задоволення
ОЛЕГ БОЙКО
ОЛЕГ БОЙКО
В КУПЕЛІ ТРАВ
Літо підкралося тихо ─ буяє земля,
Морок зелений тче свої дивні полотна,
Тиша довкола, довкола зелена пітьма,
Сонна, лінива, мов кішка гладка безтурботна.
Млосний жасмин відкидає мереживну тінь,
Ледь прохолодну, м’яку, переплетену з співом
Райських пташок, що сховались в тумані цвітінь,
Своїм чарівним й нехитрим захоплені ділом.
Й сам перетворююсь в дикий заквітчаний сад:
Серце розірване лезами диво-піона,
Десь по хребту так повільно повзе виноград,
Небо закрили повіки ─ горіхова крона.
В купелі трав потопає зомліла душа,
Там, хоч хай трохи, від буднів цупких відпочине,
Доки не стліє зелена тендітна краса
І з журавлями у вирій ключем не полине.
КАЗКА ЛІСУ
Закривши очі, стій і мовчки слухай,
Як шепче казку свою древній ліс.
Його слова, немов мала калюжа,
А серце, наче дерев’яний зріз.
Він манить таємницями своїми ─
Туди, де ходить мавок хоровод.
Не зможеш ти дійти з думками злими,
Бо згубить в хащах лісовий народ.
Якщо ж бо помисли твої хороші,
Дорогу істинну поміж дерев знайдеш.
І стоячи вже на своїм порозі,
Довіку казку лісу збережеш.
СВІТЛАНА ДІДЕНКО
РОЗДУМИ
Людина народилась на землі,
А відповідь тримати їй у небі.
Чи справи добрі переважать, а чи злі –
Про це подумати тепер уже їй треба.
Життя багато нам випробувань дає
І витримати їх не кожен зможе.
Та нарікати на життя своє
Й картати долю нам ніяк не гоже.
Своїми справами керуємо самі,
Й добро творити можемо щоденно,
Та людська заздрість і недоліки дрібні
У прірву вічності затягують нас темну.
Про душу нам подумати пора,
У сповіді очиститися треба.
Чи молода людина, чи стара –
Забере всі діла свої до неба.
СИРОТИНА
Дитина земная три матінки має.
І кожна із них від біди захищає.
Мати небесна з Ангеликом з неба
Зішле спасіння дитині, як треба.
А наша Вкраїна, мов другая мати.
І всі ми повинні про це пам’ятати.
Найближча ж дитині рідная ненька –
Пригорне ніжненько до свого серденька.
Лише сиротина не зрозуміла,
Чому рідна мати її залишила:
– Адже так сильно тебе я любила.
А може словом коли образила?
Мамочко рідна, ненько, матусю,
Я хоч маленька, до Бога молюся,
Щоб тобі в Раю добре велося,
Про що ти мріяла, щоби збулося.
Тебе любитиму рідна завжди.
До мене у снах ти завжди приходи,
Порадь сиротині, що має робити,
Як на цім світі без матінки жити.
Коли до серденька приходить тривога,
Тоді я звертаюся тільки до Бога.
РУШНИК-ЗАПОВІТ
Рушник у спадок ненька мені дала,
Бо це для мене рідна вишивала.
І про майбутнє думала-гадала,
А свої мрії у рушник вкладала.
Таке життя у кожної людини –
Не лише щастя, є й гіркі хвилини.
Для радості була червона нитка,
А там, де смуток, то вже чорна нитка.
Рушник червоні квіти прикрашали
Й до щастя мені стежку прокладали,
Аби на ньому доля розцвітала
Й журбу до мене в хату не пускала.
Я оберіг цей буду шанувати,
Щоби у спадок дітям передати,
Й по візерунку буду я читати
Той заповіт, що залишила мати.
ОЛЬГА МАЦЬКІВ
ЧУДОТВОРНИЙ ОБРАЗ
Морозно надворі, поскрипує сніг,
Діток голосистих розноситься сміх.
І як в такій давній казці бува,
Що перед Різдвом стаються дива.
І сталося,сталося чудо з чудес,
Прийшла до нас Крилоська Мати з небес!
ЇЇ ми громадою щиро вітаємо
Й піснями святими її величаємо.
І церковця наша немов ожила,
Як Матінка Божа до неї зайшла.
Витає там святість навколо людей,
В молитві від неї не зводиш очей.
Тебе ми благаєм: «О Мати Пречиста!
Усі наші грішні душі очисти.
Від злого усього Ти нас вбережи,
Водою свяченою всіх окропи.
Дай сили, здоров’я, і в злагоді жити!
Тебе, Найдорожча, всім серцем любити.
Підносим в молитві до Тебе серця,
Царице небесна, Свята-Пресвята!»
ВЕЛИКДЕНЬ
У цей святковий день, що називається Великдень,
Коли задзвонять дзвони голосні,
Ми всі очищені і тілом і душею
Йдемо до церковці із кошиком в руці.
У кошику пахуча паска, шинка, ковбаса
І сир, і яйця й писанка барвиста,
Блищить, немов роса, освячена вода
І пісня хору ллється голосиста.
В цей день ми просимо здоров’я для живих,
Хай Бог із неба ласки посилає,
Помолимося щиро і за тих,
Хто відійшов від нас і з миром спочиває.
Відлуння дзвонів йде аж до небес,
Тремтить від щастя переповнена душа,
Христос Воскрес! Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Відспівують священика уста!
ГРОЗА
Весна переходить в літо,
Щебечуть веселі пташки,
Луги покривають квіти,
Радіють теплу вони.
Небо вкривають хмари,
Десь темні, а десь бліді.
І чути відлуння грому
Ідуть проливні дощі.
З-за хмар вигляда веселка,
Строкаті її кольори.
І знову яскраве сонце
Всміхається нам з-за гори,
У вікна дивляться діти,
Радіють – грози нема.
А попід хатою квіти
Барвами грають всіма.
НАДІЯ БАРДЯК
ПІСНЯ «РОДИНА»
Родились ми в краю,
На рідній карпатській землі.
Родилися там, де співають
Вкраїнські пісні.
Прийшли у цей світ,
Щоб продовжити рід на добро,
На щастя, на долю, на вірність
Й батьківське тепло.
Приспів: Родино, родино,
Як добре, що знову зійшлись.
Родино, родино,
Подякуй за все й помолись,
Що можемо разом
Сидіть за гостинним столом,
Хай кожному з нас
Доля стелиться лиш рушником.
Родились ми в краю,
Де ріки карпатські дзвенять,
Де сонце, і зорі, і місяць
Ясніше горять,
Де мамині вишні
Цвітуть у зеленім саду,
Де стежка, якою до отчого дому я йду.
Приспів: Родино, родино,
Як добре, що ти в мене є.
Підтримка твоя у житті
Мені крила дає,
І як в мирі й любові живеш.
***
Так хочеться втекти від суєти,
Торкнутись знову сонечка і неба,
Пройтись босоніж по п’янкій росі,
У тиші серцем мовити до Тебе.
Творцеві всього низько поклонюсь,
Промовлю: «Дякую за те, що буду мати.
А ще за те, що маю і люблю,
Що можу світ оцей по-новому пізнати».
Шкодую всіх, хто в суєті земній
Розмінює себе на сентименти,
Кудись спішить, про когось забува,
Втрачає мить, а може, і моменти.
Під стук коліс у роздумі мовчу,
Пливе молитва, бачу карі очі,
В яких ховається весь грішний світ,
Який на краще так змінити хочу.
***
Два мої синочки, дві кровинки,
Два промінчики ранкової зорі,
Сонечка, росинки, мов перлинки,
Що Господь благословив мені.
Соколи обоє так нестримно
Вилітають з рідного гнізда.
Хай молитва мами буде з вами,
А дорога – світла і легка.
Не згубіть у вирі мрій і злетів
Тих чеснот, що творять вас людьми.
Так наказую, а ще благословляю.
Господи, почуй. Допоможи!
***
Незалежно від пори року
Чи надворі зима, чи літо,
Чи весна із пташиним співом,
Хочу бути тобою зігріта.
Хочу бути зігріта словом,
А ще поглядом теплим і милим,
А ще усміхом барвінковим
Таким світлим і таким щирим.
Не потрібно вже більше нічого –
Серце в грудях пташиною б’ється.
Світ довкола стає кольоровим,
А можливо, це все лиш здається?
МОЄ СЕЛО
Зринає в пам’яті моє село:
Дорога, що повилась між полями
І річка, що тече з далеких гір
між невисокими стрімкими берегами.
Тут здавна чисте, світле джерело,
Купає сонечко проміння в кришталевих водах.
І хилять низько голову квітки,
Милуючись на свою пишну вроду.
П’янкий дурман квітучих буйних трав
Друзяка-вітер навкруги розносить,
А на тоненькій гілці осоки
Маленька пташка щось своє голосить.
Ось у ліску, в тіні зелених крон,
сховалися грибів червоні брилі.
І, наче хтось намисто розкидав –
То ж так синіють ягоди доспілі.
Он недалечко, на старенькому пеньку
Скрутився вуж і гріється на сонці.
Ось прилетіло сонечко мале
І всілось на моїй долонці.
КАЗКА НОЧІ
Усівся місяць-чарівник
на троні зоряного неба.
Ріжком махнув і освітив
дорогу – кому куди лиш треба.
Всміхнулись зіроньки малі,
грайливо моргнувши очима.
Здалось:невидима рука
завісу храму ночі відхилила.
Безмежна синя даль манить
у ще незвідані простори.
Поглянь: планети і світи,
галактики, комети, метеори.
І під мелодію небес
минає швидко казка ночі.
Заснули зорі, місяць ліг,
а сонечко відкрило очі.
Мереживо біленьких хмар
Пустунчик вітер доганяє.
Прокинулося все навкруг –
новий світанок Бог благословляє.
НАЗИВАЮ РАЄМ
Споглядати-бачити Тебе
і назустріч руки простягнути.
Відчути рай в собі ще за життя
і ніби у раю з Тобою бути.
Ти знаєш тайни всіх людських сердець.
В моєму, Боже, що Ти прочитаєш?
Біль, смуток і тягар мого гріха,
який мене з Тобою розлучає.
Ти звав мене, та лиш тепер прийшла
заблукана овечка. У пустелі
шляхів багато є, та я одним пішла,
який мене привів під Твої двері.
Я стукала – Ти відчинив мені.
Покаялась – і Ти усе пробачив.
Повів квітучим садом до молочних рік,
до місця, що його мені призначив.
Тобі, мій Боже, я життя віддам.
Бери його, якщо лише бажаєш.
З любові вмерти, на Твоїх руках –
оце, мій Господи, я називаю раєм.
Блукала муза серед ночі,
Спинилась на чужих шляхах,
Щоб потім мали всі охочі
Стоп-кадри літа в своїх снах.
Стоп-кадри ці такі принадні,
Аж в памороці голова.
Її підлеглі завжди ладні
Шукати все нові слова,
Нові ідеї, ноти, барви,
Щоб відтворити цю красу,
Щоби вдягнуть почесні лаври
На музу денну і нічну.
СЛОВА
Написані вогнем слова
Залили серце міражами.
Було кохання й вже нема,
Розлука плеще берегами.
Печуть нестерпно ці слова,
І збільшується чорний шрифт,
Вогненна ніч – грози стріла –
Спалила місячний нефрит.
* * *
У відважнім серці страху ти не знайдеш,
Бо запал бойовий в душі горить.
Із честю й совістю по шляху пройдеш,
І твій вогонь їм не згасить.
Ти не один – синів таких багато,
Що волю цінять й землю бережуть.
Отих скарбів краплини стережеш завзято
Та палиш тих, що волю продають.
Ти зкований із величі й любові,
Могутній дух живе в твоїх д умках.
І всі ми люди, в діях може не зразкові,
Та ти не зрадиш, руку помочі подаш.
В тобі палає велика сила волі.
Це прагнення веде нас до свобод,
Бо ми єдині тільки разом – сила,
Та сила, що не прагне нагород.
* * *
Вона і він – це буйність і спасенність,
Це сцени розпачу й плачу.
Чому ж приходить неохайність,
Коли до неба руки підношу?
Вона і він – це єдність і покора,
Затятість сили в боротьбі.
Реальність – то сестра сувора,
Бо мусиш дихати в броні.
Вона і він – незаймана природа,
Де страх у подиху живе.
Де в погляді застигла згода,
І хтось чужий здаля зове.
Вона і він – це зустрічі світанку,
Це жертва, помилка чи гріх?
На смак вкусивши волю й до останку,
До серця різьблений поріг.
Вона і він – нещасні й сильні,
Бо вдарене на них тавро.
Та вже довіку нероздільні,
Любов – то діамантове ядро.
НАДІЯ ГРИЦКІВ
Зринає в пам’яті моє село:
Дорога, що повилась між полями
І річка, що тече з далеких гір
між невисокими стрімкими берегами.
Тут здавна чисте, світле джерело,
Купає сонечко проміння в кришталевих водах.
І хилять низько голову квітки,
Милуючись на свою пишну вроду.
П’янкий дурман квітучих буйних трав
Друзяка-вітер навкруги розносить,
А на тоненькій гілці осоки
Маленька пташка щось своє голосить.
Ось у ліску, в тіні зелених крон,
сховалися грибів червоні брилі.
І, наче хтось намисто розкидав –
То ж так синіють ягоди доспілі.
Он недалечко, на старенькому пеньку
Скрутився вуж і гріється на сонці.
Ось прилетіло сонечко мале
І всілось на моїй долонці.
КАЗКА НОЧІ
Усівся місяць-чарівник
на троні зоряного неба.
Ріжком махнув і освітив
дорогу – кому куди лиш треба.
Всміхнулись зіроньки малі,
грайливо моргнувши очима.
Здалось:невидима рука
завісу храму ночі відхилила.
Безмежна синя даль манить
у ще незвідані простори.
Поглянь: планети і світи,
галактики, комети, метеори.
І під мелодію небес
минає швидко казка ночі.
Заснули зорі, місяць ліг,
а сонечко відкрило очі.
Мереживо біленьких хмар
Пустунчик вітер доганяє.
Прокинулося все навкруг –
новий світанок Бог благословляє.
НАЗИВАЮ РАЄМ
Споглядати-бачити Тебе
і назустріч руки простягнути.
Відчути рай в собі ще за життя
і ніби у раю з Тобою бути.
Ти знаєш тайни всіх людських сердець.
В моєму, Боже, що Ти прочитаєш?
Біль, смуток і тягар мого гріха,
який мене з Тобою розлучає.
Ти звав мене, та лиш тепер прийшла
заблукана овечка. У пустелі
шляхів багато є, та я одним пішла,
який мене привів під Твої двері.
Я стукала – Ти відчинив мені.
Покаялась – і Ти усе пробачив.
Повів квітучим садом до молочних рік,
до місця, що його мені призначив.
Тобі, мій Боже, я життя віддам.
Бери його, якщо лише бажаєш.
З любові вмерти, на Твоїх руках –
оце, мій Господи, я називаю раєм.
НАТАЛІЯ ВОЛОШИН
МУЗАБлукала муза серед ночі,
Спинилась на чужих шляхах,
Щоб потім мали всі охочі
Стоп-кадри літа в своїх снах.
Стоп-кадри ці такі принадні,
Аж в памороці голова.
Її підлеглі завжди ладні
Шукати все нові слова,
Нові ідеї, ноти, барви,
Щоб відтворити цю красу,
Щоби вдягнуть почесні лаври
На музу денну і нічну.
СЛОВА
Написані вогнем слова
Залили серце міражами.
Було кохання й вже нема,
Розлука плеще берегами.
Печуть нестерпно ці слова,
І збільшується чорний шрифт,
Вогненна ніч – грози стріла –
Спалила місячний нефрит.
УЛЯНА МАТІЇВ (БАБИЧ)
У відважнім серці страху ти не знайдеш,
Бо запал бойовий в душі горить.
Із честю й совістю по шляху пройдеш,
І твій вогонь їм не згасить.
Ти не один – синів таких багато,
Що волю цінять й землю бережуть.
Отих скарбів краплини стережеш завзято
Та палиш тих, що волю продають.
Ти зкований із величі й любові,
Могутній дух живе в твоїх д умках.
І всі ми люди, в діях може не зразкові,
Та ти не зрадиш, руку помочі подаш.
В тобі палає велика сила волі.
Це прагнення веде нас до свобод,
Бо ми єдині тільки разом – сила,
Та сила, що не прагне нагород.
* * *
Вона і він – це буйність і спасенність,
Це сцени розпачу й плачу.
Чому ж приходить неохайність,
Коли до неба руки підношу?
Вона і він – це єдність і покора,
Затятість сили в боротьбі.
Реальність – то сестра сувора,
Бо мусиш дихати в броні.
Вона і він – незаймана природа,
Де страх у подиху живе.
Де в погляді застигла згода,
І хтось чужий здаля зове.
Вона і він – це зустрічі світанку,
Це жертва, помилка чи гріх?
На смак вкусивши волю й до останку,
До серця різьблений поріг.
Вона і він – нещасні й сильні,
Бо вдарене на них тавро.
Та вже довіку нероздільні,
Любов – то діамантове ядро.
Немає коментарів:
Дописати коментар